Глава 4. «Революція Гідності»

… Йшов третій місяць протистояння «Другого Майдану» та влади, яке стартувало з дня побиття міліцією студентів, що протестували проти зриву Януковичем підписання Угоди між Україною та Євросоюзом. Пізніше ці події назвуть “Революцією Гідності”. Ми всією сім’єю регулярно виходили на суботні чи недільні «Віче» у центрі Києва, а у будні я намагався поєднувати вирішення робочих питань та підтримки чергового народного протесту. Після холодного душу провалу Помаранчевої Революції десятирічної давнини, в якій довелося взяти участь «від дзвінка до дзвінка», я вже не пірнав у події, а з обережністю спостерігав. Вечорами у кафешці готелю «Козацький» збиралася команда «Інтелектуального Майдану» для вироблення смислової платформи на поточний момент та спрямування моделі у «світле Майбутнє». Як не дивно, але була якась дивовижна впевненість у неминучому наближенні цього «світлого майбутнього» і побудови Нової Країни, яка стане гуманістичним проривом для усієї нашої Цивілізації. Саме на 18 лютого 18:00 було призначено чергову робочу сесію стратегічного проекту «Нова Країна», в якому я дуже хотів взяти активну участь, поділившись напрацюваннями наших команд «Соціальний Капітал» та «Інститут Вивчення Щастя». Але вже в обід стало зрозуміло, що вечір 18 лютого 2014 року відрізнятиметься від усіх попередніх вечорів в історії країни.

Влада попередила про свої плани закрити метро і наполегливо рекомендувала терміново згорнути роботу всім торговим точкам і магазинам у центрі Києва. Вперше в країні була оголошена Антитерористична операція і усі, хто «не заховався» вважатимуться терористами.

З останньої робочої зустрічі після 17:00 на вулиці Десятинна я спустився на Майдан Незалежності і зрозумів, що реально настав той «час ЧЕ», про що ми домовлялися з друзями-кадетами, коли треба буде лишити усі справи і вийти на захист свободи та незалежності України. Весь пафос пишномовних слів знімався реальною загрозою життю кожного, хто у цей час перебував на Майдані. Картинка була сумною. Людей на площі дуже мало, – тисячі дві-три. А всі схили біля «Жовтневого Палацу», яскраво освітленого променями сідаючого сонця, були рясно заповнені «беркутівцями». Їхні щити чітко окреслювали лінію фронту, що змістилася цього дня впритул до останньої барикади Майдану. Я вже десь бачив цю картинку і відчував схожі тривожні переживання у дитинстві, коли дивився фільми про лицарські часи. Повернулося почуття, що Орда знову зійшла на київські схили, щоб знищити усе інакомисляче.

– Ця ніч буде найважчою і вирішальною. – промайнула шалена думка в моїй голові. Цієї ж миті своїм дзижчанням мій телефон відгукнувся на прихід СМС.

– «Час ЧЕ» – єдине, що прийшло у двох повідомленнях від друзів-кадет.

– «Ок. Час» – швидко відправив відповідь і поспішав до свого офісу на Шота Руставелі. Потрібно було оперативно дістатися дому, переодягнутися і направитись у заздалегідь домовлене місце на випадок, якщо відключать мобільний зв’язок.

В офісі я швидко зібрав речі і дав старшому синові команду прогрівати машину. Їхали дуже повільно. Від Бессарабки до площі Лесі Українки пробиралися понад годину часу. Метрополітен вже був закритий і колони людей, машин та громадського транспорту тягнулися з центру столиці у «спальні» райони. Я впіймав себе на думці, якби всі, хто стояв у цих величезних заторах, розвернувся у зворотному напрямку і прийшов на Майдан – загроза життю та здоров’ю кожного учасника зменшилася б у геометричній прогресії. Тому перше, що я зробив, прийшовши додому – написав пост у Facebook: «Кияни! Чим більше нас вийде зараз на Майдан, тим менше крові проллється. Виходьте! Зараз найважливіший час! – і поруч із постом поставив фотографію зйомки з великої висоти одного з недавніх Київських «Віче», коли зібралося більше 1.000.000 учасників протесту. Я кілька разів «поділився» цим постом із більш ніж чотирма тисячами моїх «френдів» і пішов готуватися «у ніч». Моя дружина, як справжня дочка офіцера, одразу ж зрозуміла суть того, що відбувається і спокійно сказала мені:

– Давай сядемо, повечеряємо всією родиною. Так буде спокійніше дітям.

За вечерею відчувалося непомітне, але всім зрозуміле напруження. Адже зазвичай, вечірня сімейна церемонія за великим столом випромінювала тепло, любов, дружнє спілкування з розповідями про усі події минулого дня «в прикуску» з компліментами про смачні страви. Ні для кого не було секретом, що після вечері я йду на Майдан. На прохання синів взяти їх із собою, я відповів красивою та лаконічною фразою із чудового старого військового фільму:

– Сьогодні у бій ідуть лише старики. На ваш вік вистачить.

Але навіть із гумором вимовлена цитата не сильно пом’якшила ситуацію. Хвилювання та переживання читалося в очах і синів і молодшої доньки. Найкраще трималася дружина. Саме це додавало мені якоїсь дивовижної сили, енергії, спокою та впевненості.

Повечерявши, я переодягнувся у лижний костюм і був готовий виходити. У внутрішній кишені куртки я знайшов екземпляр своєї маленької книги «Твоє ЩАСТЯ – вибір нової цивілізації» і чомусь не став її виймати. Вона була такого формату, що чудово поміщалася у ліву нагрудну кишеню, закриваючи моє серце. Я відчув, що і вона мені якось має допомогти цієї ночі. Раціонального пояснення, звичайно ж, не було, але є в житті моменти, коли ірраціональне важливіше.

Ми всією сім’єю присіли на диван і крісла перед моїм виходом, як перед довгою дорогою.

– Ну, з Богом! – швидко перервав тишу я і, обійнявши кожного з найближчих мені людей у цьому світі, пішов до ліфта, вигнавши дурну думку про прощання…

Вийшовши на бульвар Лесі Українки, який продовжував бути суцільним одностороннім затором у протилежний бік, я вирішив прогулятися пішки в абсолютно вільному напрямку. Тим більше, що весь шлях пролягав зверху вниз, і це подвоювало мою швидкість, гарантуючи своєчасне прибуття до пам’ятника Поняковському на Прорізній за 20-25 хвилин. Я йшов, а мозок моделював різні варіанти розвитку подій. Як офіцер запасу, що з дитинства пройшов «кадєтку», потім розвід.факультет КВОКУ і службу в спецназі ГРУ, я чітко розумів мізерність відсотка на шанс залишитися живим, якщо стояти до кінця. А саме це рішення і було прийняте. Такого усвідомлення я давно не відчував. В армійські роки траплялося різне, але тоді я був молодий, неодружений і відповідав лише за себе. Чим ближче я підходив до Майдану, тим більше була впевненість у правоті дій.

Мобільного зв’язку не відключили, тому ми з кадетом-Вовкою зідзвонилися і зустрілися на перехресті Хрещатика та Прорізної. Ще одного кедета-Дениса з його командою бізнесменів-юристів та однокашника по КВОКУ Володимира Довгого з дружиною ми зустріли вже біля входу у Глав.Поштамт. Відчувалося, що кадет-Вовка найбуваліший і найпідготовлений до подій. Це пояснювалося тим, що його син з перших днів був активістом «автомайдану» і практично щоночі вартував своїм старим «мерсом» біля підніжжя вулиці Михайлівської, оперативно перевозячи поранених у Михайлівський монастир, коли не встигали «швидкі». Вистачало й іншої роботи на підхваті для швидкого реагування на ситуації. Так що Вовка багато днів поєднував корисне з приємним, допомагаючи сину-Дмитру і регулярно повідомляючи дружині, що усе під контролем і з сином все ОК!

Ми з дружиною теж домовилися про вихід на зв’язок о :00 хвилин кожної години. Я з розумінням сприйняв таке прохання і справно не пропускав сеансів зв’язку.

На самому Майдані в районі барикад біля стели Незалежності та перед встановленою сценою було дуже мало людей. Думаю, не більше 2-3 тисяч, а може, й менше. Регулярно з’являлися людські «струмочки» для передачі бруківки на передову. Разом із бруківкою часто передавали дрова, колоди, шини та різні предмети для підтримки лінії вогню, яка відокремлювала протестувальників від смертельної небезпеки атак «беркута».

Вже до 22:00 їх атаки серйозно посилилися. Розриви шумових гранат лунали дедалі частіше. І раптом – різке печіння в очах, у роті й носі майже миттєво розірвало «струмки» постачання. Люди шарфами, комірами курток та рукавицми намагалися закритися від їдкого газу. Було враження, що граната сльозогінної гидоти вибухнула десь поряд у нашому тилу. Вітер дув у бік супротивника, що рятувало нас та допомагало зручно підтримувати вогонь, клуби диму від якого збільшували дистанцію «нейтральної смуги». Тут же пролунало кілька нових вибухів і Вовка різко прикрив долонею ліву скроню. Жорстка гумова кулька-заглушка шумової гранати змусила м’язи його обличчя описати гострий біль. Піднявши з землі «маленьку» причину різкої неприємності, він як завжди віджартувався, а потім сказав:

– Досить гратися у беззахисних мирних протестувальників. Підемо до машини та одягнемо каски, макси та інший захист.

Ми швидко висунулися до його машини, яка була припаркована на перехресті вулиць Михайлівської та Паторжинського. Дорогою нам повідомили, що необхідно терміново зібрати підкріплення на Михайлівській площі, куди з боку Великої Житомирської наближався величезний загін озброєних «тітушок». Одягнувши каски і взявши із собою «тонфи» з металевих труб, ми поспішили на площу до Михайлівського Собору. Загалом нас зібралося чоловік пятьдесят. Важливо було закрити ворогові вхід із тилу на Майдан і ми почали споруджувати барикаду, прикриваючи спуск по Михайлівській.

Було видно, як на перетині Володимирської та Великої Житомирської на рівні світлофора зупинився натовп молодиків, екіпірованих як «беркут», зі щитами та у повному захисті. Мені здалося, що їх не менше двох сотень. Відчувалося, що в наших лавах багато бравих, відважних і досвідчених хлопців, які готові розганяти «тітушок» різким штурмом. Оперативне будівництво наших барикад довелося трохи призупинити, щоб відкрити виїзд для «швидкої» з Майдану. Поки ми розсовували плити та щити, у бік «тітушок» висунулась група хлопців без засобів захисту. Хтось сказав, що це журналісти хочуть ближче сфотографувати «тітушок». Далі все відбувалося дуже швидко і змусило всіх нас змінити тактику.

Машина «швидкої допомоги» з мігалкою та сиреною пішла у бік Великої Житомирської, але наблизившись до натовпу «антимайданівців», була закидана шумовими гранатами. Тут же ми помітили, що двоє людей із четвірки сміливих журналістів, як скошені впали недалеко від входу до Главку МВС. Декілька наших хлопців рванули до них. У цей час «швидка» вже різко розвернулася у бік Софіївської площі і зупинилася поруч із журналістами. Двох впавших швидко завантажили в автомобіль і помчали Володимирською. Повернувшись до наших барикад, хлопці розповіли, що у колег, яких забрала «швидка», були вогнепальні поранення. В одного, схоже, смертельне.

Все сталося так миттєво, що важко аналізувалося. Гарячі голови у наших лавах все ще говорили про необхідність зайти до «тітушок» з тилу, обійшовши сусідніми вулицями, та атакувати їх. Але нам, старим офіцерам, вдалося охолодити гарячі голови і всі продовжили будувати якісні барикади для укриття від куль реальної зброї. Коли наше укріплення з важких гранітних плит було закінчено, ми здивувалися, що ворожий загін відступив, а кількість наших прихильників збільшилась у кілька разів. На душі якось полегшало. Переконавшись у стабільності ситуації, ми з Вовкою повернулися на Майдан. Дорогою ми допомогли завантажити у швидку поранених. Декого відносили до напівпрозорого намету «Пиріжкова», який перетворився на справжній польовий міні-шпиталь, де пораненим надавали першу медичну допомогу. Вбитих укладали поруч на вузькому газоні навпроти готелю «Козацький» і ця картина важко поміщалася в голову.

Ми вирушили на площу, звідки долинала канонада розривів шумових гранат і підключилися до групи чоловіків і жінок, які видовбували бруківку. Було помітно, що багато людей не встигли переодягнутися і прийшли сюди прямо зі своїх офісів у шикарних пальтах та костюмах. Але ситуація, що склалася, не дозволяла відволікатися на такі дрібниці. Потім ми знову стали у живий «ланцюжок», що з’єднував Майдан із «передовою». Вже більше передавали колоди, авто-гуму та різний мотлох для підтримки лінії вогню. Мимо пройшла молода жінка в абсолютно-білому пальті, міцно притиснувши до себе велику гнилу колоду. З протилежного боку фронту активно продовжував працювати водомет, що намагався у конкретному місці залити полум’я та відкрити «беркуту» коридор на нашу територію. Саме туди молоді хлопці підкидали все, що може горіти, отримуючи у відповідь нові та нові вибухи шумових гранат, начинених металевими уламками. Найбільше поранень і смертей тієї ночі принесли саме ці «шумо-уламкові» гранати.

Навколо горіло усе. Як сірники миттєво спалахнули всі намети на лінії Будинку Профспілок, а через кілька хвилин пожежа виривалася вже з вікон самого БП.

Мені почало здаватися, що час рухається якимись уривками, начебто відеозйомку то прискорювали, то крутили в уповільненому вигляді. Вибухи, вибухи, вибухи… поранені, вбиті… Молоденькі дівчата наповнюють пляшки «коктейлем Молотова», бабусі продовжують виколупувати бруківку, чоловіки тримають лінію вогню та оборони…

На самій вершині схилу біля «Жовтневого Палацу» раптом яскраво включилися два величезні армійські прожектори. Вони намагалися підсвітлити Майдан і засліпити нас, але щільний чорний дим став захисним муром, не даючи реалізувати чергову хитрість ворога. У цей час на сцені Майдану священики невтомно, вже котру годину, читали молитву за молитвою, з яких мій мозок чув тільки: «… тому що Бог з нами… тому що Бог з нами… тому що Бог з нами!»

А ми все передаємо та передаємо по «ланцюжку»… Передаємо та передаємо…. І ось, у момент, коли зі сцени продовжує звучати молитва «…тому, що Бог з нами….», у густо задимленому небі над Майданом з’являється величезний Хрест розміром у десятиповерховий будинок. Об’ємне зображення, як у 3D. Відчуваю, «мурахи» по тілу. А на душі добре. Бог точно з нами!

Хоча бачу та розумію – жодної містики. Один із армійських прожекторів був розміщений так, що його промінь проходив через Хрест, розташований на схилі біля Жовтневого Палацу. Кажу товаришу: – «Якби хтось зміг це зняти на фото і показати світові, ми швидше перемогли б «темряву» в нашій країні». Він спробував зробити знімок на телефон, але нічого не вийшло. Більше спроб сфотографувати не робили. Атаки “беркута” посилилися. Щільність вибухів гранат настільки зросла, що нагадувала арт-обстріл. Загальна ситуація так розпалилася, що думки були про інше… Ми буквально почали рахувати хвилини, сподіваючись дочекатися світанку. Як у фільмі «Вій» чомусь здавалося, – щойно, перше вранішнє Світло прорветься у простір – Темрява зникне…

Вовка, з надією у голосі сказав:

– Дивись, здається, вже починає світати!

Але я його засмутив:

– Це Місяць через хмари так висвітлює небо. Світанок має настати саме над ворожими рядами, з боку Жовтневого Палацу. Нажаль, ще зарано! Лише шість ранку. Світатиме десь ближче до сьомої.

Не дарма кажуть, що найважче – це чекати та наздоганяти! Ми дуже чекаємо на Світанок… Як ніколи раніше у своєму житті! І саме в останню ранкову годину темряви з 6:00 до 7:00 сили зла просто розлютилися. Атаки так посилилися, що з Майдану не встигали виносити поранених. Пройшла інформація, що ворог зробив ротацію і вступили у бій свіжі сили черкаського «беркута».

“Отче наш, що єси на Небесах…»…

І ось диво! Бо, як це пояснити іншими словами? Тільки промені світла на Небі обійняли контури будівель за спинами «орди», так миттєво усе вщухло. Саме миттєво! Крім поодиноких пострілів, настала тиша. Жахлива безжалісна нічна битва припинилась.

Ми з Вовкою пропатрулювали, ні, вірніше сказати – прогулялися до Михайлівської площі, попили гарячого чаю з бутербродами у дворі монастиря та повернулися на Майдан. Ранкова картина після бою нагадувала кадри воєнних фільмів. Все тліло і димилося, як після бомбардування. Особливою пам’яткою жахливим подіям ночі стояв скелет обгорілого Будинку Профспілок. Але в цей же час на душі було не просто легко, – вона літала! Ми встояли цю ніч! Ми відстояли Майдан!… честь, людську гідність… наші сім’ї…себе…МАЙБУТНЄ…

З боку ЦУМу у наш бік активно линув потік людей. Багато хто біг… Це була велика група львів’ян, що прорвалися крізь кільце кордону міліції навколо столиці.

– Вовка, пішли додому і гарненько виспимось. На сьогодні, схоже, роботу виконано! – Сказав я товаришу, не приховуючи радість у голосі.

– Сподіватимемось, що наступна нічка буде спокійніша. – віджартувався він.

Ми їхали ранковим, тихим, безлюдним Києвом і обговорювали, як взагалі таке могло статися, що семитисячний «беркут» нас не змів з Майдану цієї ночі? Це не вкладалося у наших офіцерських мізках, бо порушувало усі правила військового мистецтва та точних наук.

Під’їхавши до мого будинку, ми домовилися про подальші дії, побажали один одному добре виспатися і попрощалися. Я акуратно сховав свій «бойовий меч» у рукав лижної куртки та поквапився до під’їзду. Поки їхав у ліфті, задумався, що у свої далекі військові роки молодого офіцера я був неодруженим і мене ніколи ніхто не зустрічав з польових виходів. Тому пережиті мною неповторні почуття повернення з бою у сім’ю, залишаться назавжди…

Перед тим як лягти спати, я на своїй сторінці у ФБ написав без жодних пояснень: «Цієї ночі Бог був з нами! Я очевидець»…