Глава 5. Весна-літо 2014 року. ІАЦ РНБО

Йшов квітень 2014 року. Після перемоги «Революції Гідності», жорсткої окупації російськими військами Криму та частин Донецької і Луганської областей, напруга та невизначеність переповнювали весь простір країни, просочувались у наші душі з кожним подихом весняного повітря.

Військкомати ще у березні показали свою недієздатність, коли до них вишикувалися черги добровольців. Після військової «реформи» Януковича у військкоматах скоротили майже 90% штату… Пам’ятаю, як нас через годину очікувань зібрали в актовій залі Печерського військкомату, записали (чомусь, простим олівцем) наші дані, залишили лише тих, хто колись мав відношення до мобілізаційних процесів, а іншим сказали розійтися. Тому всі небайдужі самоорганізовувалися, як могли. У «Будинку Офіцерів» ще з «Майдану» регулярно збиралися представники різних військових асоціацій і союзів для координації взаємодії та організації чергувань щодо підтримки громадського порядку у місті. Порівняно з подіями січня-лютого можна було сказати, що настала абсолютна тиша. Але відчуття хиткості ситуації розумів і відчував кожен. Ми вже не прокидалися вночі від вибухів шумових гранат та пострілів у центрі Києва, коли серце вискакувало з грудей… Фронт пересунувся на Схід і ми з новин, соцмереж та телефонних розмов з учасниками боїв складали картину подій, яку офіційно називали Анти-Терористичною Операцією (АТО). Після кількох невдалих бойових операцій на Сході країни, керівником антитерористичного центру при СБУ (який і командував АТО), 14 квітня було призначено Василя Крутова – легенду українського спецпідрозділу «Альфа». Він оперативно зібрав на Володимирській керівників патріотично-орієнтованих громадських організацій, асоціацій та спілок військового спрямування і запропонував організувати більш дієву взаємодію з керівництвом АТО. Я там був присутній, як Голова Ради «Всеукраїнської Асоціації Кадетська Співдружність», що об’єднувала випускників Суворовських училищ та військових ліцеїв України. У медійному просторі реально не вистачало публічної народної підтримки дій АТО, де ми дуже програвали інформаційну війну з «Раша Тудей» та її мережами корпунктів по усьому світу. Крім того, треба було розгортати підрозділи територіальної оборони та шукати нові форми протидії більш ніж ймовірному посиленню агресії Росії.

Для багатьох з нас не було секретом, що росіяни планували на 9 травня 2014 року пройти по Хрещатику «Парадом Перемоги над українським фашизмом». Про це відкрито говорили наші колишні «однокашники та однополчани» з того боку. Ще як тільки розпочався Майдан, кожному, хто колись служив у спецназі ГРУ ГШ СРСР, зателефонував «сослуживєц», питаючи: «Як ти там борешся з українським фашизмом?», – запропонувавши допомогти вивезти сім’ю до Росії та підтримати боротьбу. Серед українських ветеранів спецназу ми домовилися відповідати, що вже провели «забазування» і готові їх зустріти шикарним партизанським опором: «Зайти в Україну – ви зайдете… Але скільки вас зможе вийти? Знаєте чому в Україні 25% світового чорнозему? Тому що багато таких, як ви заходили… Нам-то, покласти голову за Батьківщину – це честь! А ви – здохнете, як собаки і ще більше підвищете відсоток гумусу в нашій землі…».

Після наради з Крутовим я запропонував учасникам поїхати у мій офіс на Шота Руставелі-29, що був добре обладнаний, як комунікаційний простір та екіпірований фліпчартами, щоб «за гарячими слідами» з гарячим чаєм, кавою та серцем змоделювати наступні кроки та дії. Там ми разом пропрацювали більше трьох годин і вирішили оперативно зареєструвати спільне громадське об’єднання «Народний фронт оборони України», якнайшвидше провести спільну з Крутовим прес-конференцію та, у відповідь на «кремлівські» плани «Параду Перемоги над українським фашизмом», – організувати безпрецедентну об’єднавчу мережеву подію по всій країні на 9 травня – «Марш оборони України». Задум був – показати по телебаченню на весь світ готовність українських чоловіків захищати країну зі зброєю в руках. Ми моделювали систему збору учасників «Маршу»… Дискутували, чи потрібні хоч мисливські рушниці у кого є, чи всім бути без зброї? Чи брати із собою синів до 18 років?… З одним із активних учасників подій останніх місяців -Володимиром Полевим, ми домовились створити сайт об’єднання та організувати інформаційний супровід.

Сайт NFOU.org.ua запрацював швидко. Документи на реєстрацію організації також оперативно подали. З реалізацією «Маршу оборони України» на 9 травня все пішло не так гладко… Сама модель передбачала проходження урочистим маршем під військові оркестри добровольчих «коробок» у кожному обласному центрі та інших містах України саме на 9 травня о 10.00. Кожна з 19-ти асоціацій, які лише на першому етапі увійшли до ГО «Народний фронт оборони України», мали залучити своїх членів та прихильників до лав «Маршу» по всій країні. Крім того, ставилося завдання одразу робити структуровану базу даних учасників за трьома напрямками: 1) Ті, хто хоч завтра готові йти у бій (професійні військові, офіцери, переважно спецназу, розвідки та ін.; 2) Ті, хто готові, але вимагають додаткової підготовки; 3) Ті, хто будуть виконувати завдання у тилу. Через тиждень активної роботи керівників 19-ти громадських організацій з’ясувалося, що можемо поставити у колони «Маршу» більше 150.000 чоловіків від 16 до 70 років у 20-ти обласних центрах.

Ми доповіли Крутову про нашу «круту» готовність, розуміючи, що ідея має пройти узгодження з керівництвом країни. Часу на організацію було мало, тому дуже чекали на оперативне рішення. Рішення не забарилося – керівництво країни не оцінило нашу ідею, переживаючи, що росіяни побачать у «Марші» провокацію на ще більшу агресію… Така класна ідея була знищена на корню… Але ми рук не опустили і далі координували взаємодію вже зареєстрованої ГО «Народний Фронт оборони України» з керівництвом АТО, Міністерства Оборони та усіма силовими структурами…

7 травня на 14.00 у прес-центрі державної Агенції УКРІНФОРМ, все ж таки, було проведено спільну з керівництвом АТО прес-конференцію представників громадських організацій та об’єднань ветеранів спецслужб для створення координаційної Ради громадських організацій «Народний фронт оборони України» ( https://www.ukrinform.ua/rubric-presshall/1659139-pres_konferentsiya_1936320.html. Тоді ще ніхто не чув про політичні сили зі словосполученням «Народний фронт»).

Наприкінці травня мені зателефонував Борис Ложкін і запропонував зустрітись. Востаннє ми зустрічалися у грудні 2013-го, коли обговорювали можливість інвестування у високотехнологічний освітній «ZNAY-Проект». Він тоді збирався з’їздити у «Силіконову Долину» за досвідом. Я дуже зрадів запрошенню на зустріч, бо через революційні та бойові події реально скучив за бізнес-діяльністю. Але коли ми зустрілися з Борисом, він мене «вбив наповал» своєю несподіваною пропозицією:

– Мене завтра призначать Головою Адміністрації новообраного Президента України. Необхідно швидко створити Інформаційно-аналітичний центр РНБО. Я чув, що ти останнім часом займаєшся чимось схожим у громадській діяльності. Пропоную тобі стати керівником Центру та швидко розпочати роботу. – спокійним тихим голосом сказав Борис.

– Несподівано! – відверто відповів я, а потім уточнив. – Чи є бачення завдань, які Центр повинен виконувати?

– Зараз найголовніше завдання, щоб усі міністерства та відомства оперували  однією узгодженою інформацією та не кидалися лайном одне на одного у медіа-просторі. Адже, йде війна і ситуація змінюється дуже швидко, а координації немає. Потрібно щоранку проводити наради із заступниками міністрів та керівниками їх прес-служб та видавати в ефір погоджений контент. Простіше сказати – треба зробити, як у Другу Світову «Від Радянського інформ-бюро…». – дуже переконливо та натхненно сказав Борис.

– А скільки часу на побудову Центру? – поцікавився я, чекаючи на відповідь, що все треба було ще на вчора.

– Треба було позавчора! Ще у квітні мали організувати. Навіть Наказ є. Потрібно вийти у прямий ефір із новинами з фронту за тиждень. – сказав Борис.

Я реально напружився від такої оперативності і запитав:

– Які мої повноваження?

– Ти – Заступник Секретаря РНБО. – Сказав він і запитав: – Чи достатньо повноважень?

Мені багато було незрозуміло, але я відчував, що можу професійно застосувати свої компетенції у складний для країни час.

– Борисе, прошу час до завтра порадитись із сім’єю. Усвідомлюю, що така робота вимагатиме повного занурення 24/7.

– Так. Думай. Зустрінемося завтра. Представлю тебе Секретарю РНБО – Парубію, та за роботу…

Увечері я обговорив питання з дружиною. Вона добре пам’ятала схожу ситуацію зими-весни 2005 року, коли після «Помаранчевої Революції» я пішов керувати Службою Держсекретаря України «з повним зануренням» та так, що діти запитували, де зник батько. Цього разу аргументом була реальна війна Росії проти України, де я міг прикласти свої вміння у військовому та інформаційному ракурсі.

Ранком я зателефонував Борису і підтвердив готовність терміново приступити до роботи. Вже в обід Борис мене представив Секретарю РНБО Андрію Парубію, на обличчі якого легко читалася напруга. В його очах я точно був «темною конячкою» та «засланим козачком» у РНБО від Адміністрації Президента. Мені показали пару вільних кабінетів там же «на Камєнєва» і відправили до відділу кадрів, де пояснили, що оформлення на посаду з усіма перевірками займе три місяці.

– Через три місяці ми вже маємо отримати перемогу у війні і я планую повернутися до бізнесу. – З посмішкою сказав я і запитав – А як швидко можна отримати посвідчення радника Секретаря РНБО?

– За добу після подання усіх документів. – Відповів співробітник відділу кадрів.

Повертаючись машиною до Адміністрації Президента разом з Борисом, я чітко розумів дві речі: перша – треба терміново оформлюватися, як радник Секретаря, а далі – по ситуації і, друга – у жодному разі не розміщувати ІАЦ у стінах «золотої клітки» РНБО, щоб не обмежувати доступ медіа, експертів та не вбити комунікаційну свободу. В АП Борис швидко зібрав нараду силових Міністерств та відомств, де представив концепцію ІАЦ РНБО та мене, як керівника. Головним завданням першого етапу розгортання «Інформаційно-Аналітичного Центру» була координація взаємодії всіх силових структур та вихід у ТV-ефір регулярного блоку з новинами АТО. Для цього належало організувати ранкове та вечірнє вироблення узгоджених позицій усіх міністерств та відомств щодо актуальної ситуації.

Важливо було терміново сформувати мінімальну робочу команду та вирішити, де ефективно розміститися. Насамперед я зустрівся з Володимиром Полевим, з яким ми вели інформаційний блок у «Народному Фронті Оборони України» та разом чергували у «Будинку Офіцерів» напруженими ночами постреволюційного Києва. Я одразу запропонував йому бути заступником в ІАЦ РНБО та поділився думками з усіх питань.

– УКРІНФОРМ – державна агенція. Цілком підходить під Вашу концепцію, Володимире. – швидко відреагував Полевий.

– Чудово! Тим більше, що сьогодні на презентації проекту і мене в АП був присутній директор УКРІНФОРМу. Пропоную прямо зараз йти та «забазуватися». – Погодився я і ми попрямували на Богдана Хмельницького 8/16. Зайшовши до Агенції, ми представилися охороні, як керівники ІАЦ РНБО і пішли до кабінету директора. Олександр Харченко був здивований і напружений нашою зненацькою появою, але оскільки він був присутній на представленні мене в АП, з увагою вислухав усі пропозиції:

– Прийнято рішення розмістити ІАЦ РНБО на вашому майданчику та звідси вести щоденні трансляції та брифінги для преси. Покажіть нам приміщення та ми виберемо необхідні. – З особливою впевненістю сказав я.

Олександр провів нас Агентством і показав вільні кабінети. Потім ми обговорили динаміку підготовки та виходу перших інформаційних блоків і зрозуміли, що Національне інформаційне Агентство потребує технічного переозброєння. Я порекомендував Олександру скласти список необхідного обладнання та пообіцяв, що підштовхну Адміністрацію Президента вирішити це питання. Підштовхувати не довелося. Хоч і поетапно, але досить оперативно Укрінформ отримав необхідне обладнання.

Буквально за два дні ми почали проводити у залі для нарад ранкові узгодження інформаційного посилу на день. Володимир Полевий швидко набрав маленьку, але професійну і завзяту команду і відпрацював з нею усі необхідні алгоритми дій. Я ж, просив Секретаря РНБО Андрія Парубія дати наказ усім силовим міністерствам, розвідкам, прикордонникам, ДСНС, іншим службам та МЗС, щодня бути присутніми на ранкових нарадах у складі Заступника Міністра з керівником своєї прес-служби. Присутність Секретаря РНБО дисциплінувала усіх не запізнюватися і досить швидко ми налагодили чітку роботу. Вже на третій день ми були готові виходити у прямий ефір з майданчика УКРІНФОРМу, але ніяк не могли знайти необхідного спікера. Після однієї з нарад Андрій Парубій покликав мене і сказав:

– Пане Володимире, завтра вранці треба обов’язково виходити у прямий ефір. Думаю, персонально Ви гарно впораєтеся з цим завданням. Готуйтесь! – несподівано сказав він.

– Упевнений, що краще швидко знайти професійного спікера. Спробуємо за завтра і знайти. Я ж керівник Центру і важливо не відволікатися, а координувати усі процеси. – заперечив я. Але він продовжив:

– Потім знайдемо фахового спікера. Ви, людина військова і це відчувається і в командному голосі і у тембрі. Сивина додає Вам ваги… Завтра виходьте в ефір. – сказав Парубій.

Я давно не боявся публічних виступів і мав гарний досвід роботи на камеру, але завжди імпровізував із текстом, а тут треба було читати слово в слово. Готуючи інформацію, я вперше помітив, що мій зір уже трохи здає та роздруковував матеріали 14-м кеглем.

Мій статус виконувача обов’язків Заступника Секретаря РНБО ще не був оформлений, та й «Центру» ще юридично не існувало, тому я вийшов у ефір під титрами «Речник РНБО».

На брифінгу, після доведення мною актуальної інформації, журналісти ставили питання і тут я знову зіткнувся з проблемою заборони імпровізації. Війну не можна було називати війною, Росію – окупантом та агресором. Не можна… Не можна… Не можна…

Так минуло два тижні. Після кожної ранкової наради я виходив в ефір. Це сильно збивало мою роботу, як керівника Центру і ми з Полевим ще активніше шукали кандидата на спікера. Дізнавшись про наш пошук, багато знайомих політтехнологів відмовляли мене, стверджуючи, що такі прямі ефіри з брифінгами АТО – найкращий «трамплін» для попадання мене у велику політику.

– Якщо протримаєшся на ефірах три місяці, – зможеш претендувати на потрапляння до першої десятки будь-якої прохідної партії до Парламенту на найближчих виборах. Такі ефіри дорівнюють мільйонам доларів вкладень у розкрутку персони. – По-дружньому порадив один із політтехнологів.

Я, як медійник, це теж розумів, але завдання стояло зовсім інше і ми швидко знайшли чудового спікера – Андрія Лисенка, а самі розгортали все нові напрямки роботи. Окрім щоденних нарад щодо вироблення інформаційної політики АТО та ведення прямих ефірів, ми проводили круглі столи на гарячі теми дня та моніторили інформ-простір у пошуках ворожих фейків. Особливе місце ми відводили закритим мозковим штурмам для пошуку нових рішень та ефективних інструментів інформаційної війни. У нашій «ситуаційній кімнаті» один із плакатів був поділений на сегменти: соц.мережі; TV; радіо; преса; зовнішня реклама; поліграфія; кібер-простір… Усі цікаві знахідки під час «штурмів» ми вносили до таблички. Крім регулярних обговорень питань з військовими, окремі зустрічі проводили з істориками для розвінчання російських фейків та з творчими людьми (співаками, письменниками, поетами…) для креативних напрацювань. Ми розуміли, що такий народний креатив, як пісня харківських футбольних фанатів «Ла-ла-ла… Путін – Х…ло» в умовах гібридної війни працює краще за зенітно-ракетні комплекси.

Історичний напрямок давав найбільші перспективи перемоги у інформаційній війні. Тут ми були набагато сильніші за противника і мали усі можливості постійно атакувати, а ворог міг тільки виправдовуватися. Нам достатньо було правильно «пакувати» і показувати світові правдиві історичні факти, щоб «Русский Мир» у російському виконанні зник раз і назавжди. Є всі історичні докази висмоктаного з пальця «Русского Мира» під час перейменування Московського Царства у Росію в 1721 році, де вірне написання латиницею має бути Rossia, а не Russia. Виправлення однієї граматичної помилки виправляє хід світової історії та перериває сторічні традиції самозванства східного сусіда. За злагодженої інформаційної взаємодії з міжнародними партнерами можна вже за кілька років розповісти усьому цивілізованому світу, що країна Росія – Rossia, яка рейдерським методом вкрала історичну спадщину Київської Русі, намагається знищити докази свого лиходійства захопленням України. Світ, звичайно ж здивується, дізнавшись, що росіяни ніколи не були «русскими». Звідси й мова в них російська, а не «русская», тому й у глобальній світовій мережі інтернету має бути виправлена помилка з .ru на .ros.

Ми постійно координували роботу з українською IT-спільнотою, яка розкривала провокації ворожих бото-ферм з їх потужним потоком фейкової інформації про «розіп’ятих хлопчиків» та обстріли житлових кварталів. Якось увечері російська телерадіокомпанія «ЗВЕЗДА» видала відео-репортаж із твердженням про обстріл українськими військами Макіївки ракетами «Точка-У». Наш аналітик Дмитро Золотухін за ніч прошерстив весь інтернет та до ранкового брифінгу підготував повне викриття російського фейку. Виявилося, що картинка вибуху ракети і скла, що вилетіло в квартирі, де знімали відео, ні що інше, як результат аварії російської ракети «Протон-М» на космодромі «Байконур» у Казахстані 2 червня 2013 року. В інтернеті зберігся ракурс зйомки цієї ж аварії прямо на полігоні, а хмара диму після вибуху мала такий чіткий та оригінальний малюнок, що повне поєднання обрисів диму від вибуху давало точну відповідь. Дмитро підготував окремий відеоряд із демонстрацією двох ракурсів зйомки та прямо на екрані обвів доказ червоним фломастером. Очевидніше нікуди! То була маленька, але дуже яскрава наша перемога в одному з інформаційних боїв великої гібридної війни.

Вже в ранковому ефірі того ж дня наш спікер Андрій Лисенко на всю країну та на весь світ показав правдиві кадри аварії російської ракети на «Байконурі» з візуальними підтвердженнями ворожої фальшивки у матеріалі каналу «ЗВЄЗДА» ( https://youtu.be/lyFm8NhcLyg?list=PLHIHn-0UMEdL2b5410GTC7UKrFpO4FH5u ).

Не дивлячись на шалену ініціативу українських журналістів, блогерів та активних громадян, пропагандистська машина РФ перла як «орда» і ми їй часто програвали. У таких складних умовах до мене звернулися хлопці з ICTV із проханням про допомогу у виділенні їм взводу на БТР або БМП для зйомки патріотичних роликів. Вони готові були все офіційно оплатити, заправити техніку та нагодувати солдат, але усі, до кого вони зверталися, казали, що це неможливо. Я уточнив у Керівника прес-служби Мін.Оборони Богдана Сеника, яким має бути текст листа, щоб питання було вирішене позитивно. Пан Богдан мені швидко допоміг з формулюванням та аргументами.  Я звернувся з питанням до Секретаря РНБО, але він впевнено сказав, що це не його компетенції. Я звернувся ще до кількох колег, які могли оформити листа від прес-служби Адміністрації Президента, але і вони не захотіли брати на себе відповідальність. Тоді я підготував бланк ІАЦ РНБО з текстом листа та підписав його, як керівник Центру (який працював ще на громадських засадах). На диво, все спрацювало. Буквально за кілька днів на телеекранах країни з’явилися перші якісні патріотичні ролики української Армії.

Для кожного з нас повним шоком була інформація про призначення Президентом Порошенком Медведчука та Кучми представниками від України у «Трьохсторонній робочій групі з урегулювання конфлікту». Як таке взагалі могло бути!!!??? Таким людям можна було довірити тільки капітуляцію країни… Ми включили свої джерела перевірки інформації та очманіли. За однією з версій, Медведчуку порадили скласти унікальну Win-Win історію, в якій виграють усі учасники, окрім України: Кучма – отримує статус «миротворця» і уникає кримінальної відповідальності у справі Гонгадзе (яка була повністю розслідувана); Пінчук – зберігає політичний вплив тестя та свій бізнес, орієнтований на ринок РФ; Лукашенко – із найзліснішого тирана у Східній Європі перетворюється на «миротворця», а економіка Білорусі злітає уверх, як «легальний хаб» між світом та Росією під санкціями; Медведчук – повертається у велику політику та бізнес із легальним каналом комунікації з кумом-Путіним; Порошенко – отримує можливість перекласти з себе усю відповідальність за те, що відбувається (адже це Меркель попросила ввести Медведчука) і продовжує тихо займатися «пєрєдєлом» ресурсів країни; Путін – отримує повний контроль над ситуацією у «Мінській підворітті» та добрі стосунки з Меркель для втілення стратегії «Північного потоку»; Україна – отримує рану, що кровоточить, яку постійно бередить «сусід», у повній готовності взяти під контроль всю територію. Ось такий пасьянс…

Про «слабинки» Пороха, готового «за бабки і бабцю підсмажити», я знав не з чуток ще з буремних  90-х, коли мій тодішній партнер по «Бліц-Інформу» Сергій Мельничук входив до першої десятки СДПУо. Пізніше, будучи у команді Держсекретаря України у 2005 році, ми лоб до лоба зіткнулися з одним із «вбивць Помаранчевої Революції», як назвав Пороха на скандальній прес-конференції Олександр Зінченко. Але все ж таки пройшов десяток років! І я особисто переконав сім’ю голосувати за Порошенка на президентських виборах, вірячи у те, що дуже багата і досвідчена людина має лише один шанс увійти в історію, як Державний Діяч. Я знав його дипломатичні, ораторські та акторські здібності та уявляв, як він з усіх найвищих трибун Європи та світу звернеться за допомогою Україні. А якщо у відповідь буде лише «глибоке занепокоєння», то стане на одне коліно перед Штаб-квартирою ООН зі словами:

– Я, Президент України, став на коліно перед світовою спільнотою з проханням про допомогу, щоб Росія не поставила на коліна український народ. Росія зруйнувала світовий лад, порушивши цілісність кордонів України. І я тут стоятиму, допоки ООН не вимагатиме від країн-підписантів «Будапештського Меморандуму» виконання своїх зобов’язань, коли Україна віддала третій у світі потенціал ядерної зброї за гарантії непорушності своїх кордонів. Упевнений, що мої вимоги підтримають усі цивілізовані народи світу, особливо волелюбний народ США і той, хто знає ціну слова джентльмена та британського права – народ Великобританії.

На перший погляд – маячня. Скептики «розбомблять» і підхід і метод і слова і юридичну складову «Будапешта»… Але світ змінився, і підходи мають змінюватися. Важливим є результат. Достатньо було простояти на одному коліні одну добу – і це змінило б Світ! Не було б жодного світового медіа, яке б не транслювало цю подію і не почало б обговорювати «Будапештські» угоди. Далі йшла б ціла програма дій зі змінами правил голосування та накладання «вето» у Раді Безпеки ООН. А головне – замість «Трьохсторонньої групи» з’явилася б команда із країн-підписантів Меморандуму. А якби там були американці з британцями, історія пішла б зовсім у іншому напрямку…

Особлива історія була з проектом «Нова Країна», один із координаторів якого – Валерій Пекар був частим гостем зі своїми колегами у нашому Центрі. Ми дуже цінували високі компетенції учасників проекту, який пройшовши через горнило Революції, відібравши найкращих із найкращих у десятці напрямків життєдіяльності країни. Від нашого джерела «з того боку» ми отримали інформацію, що проект «Нова Країна» кілька разів потрапляв у фокус аналітичних груп Кремля та обговорювався там на найвищому рівні. Вперше, у розпал «Революції Гідності», коли ворожі аналітики помітили, що цей проект не є «підкинутим із Заходу», а народжений на Майдані та вміло моделює майбутню країну у десяти найважливіших сегментах. Друга аналітична записка прийшла до Кремля під час наших президентських виборів: «Один із кандидатів у Президенти йде під слоганом «Жити по-новому»… Якщо він пов’язаний із проектом «Нова Країна» та візьме розроблену модель майбутньої держави з повною командою розробників, – це становить велику небезпеку… Учасники проекту (більше 2.000 осіб) зможуть укомплектувати кадрами усі міністерства та відомства, що значно збільшує шанси реалізації небезпечного для РФ проекту…». І третя аналітична записка була найкоротшою: «На виборах переміг кандидат Порошенко. Він не має жодного стосунку до проекту «Нова Країна», але йому та його команді проект публічно презентували. Порошенко вирішив не реалізовувати цей проект…». Ворог видихнув із полегшенням. Найсумніше, що я був свідком публічної презентації проекту «Нова Країна» особисто Порошенку та його команді після перемоги на виборах, та всі дані ворожої аналітики сходилися.

Новий Президент був одним із найстаріших діючих державних чиновників країни, який при кожній владі займав дуже високі державні позиції. Він справді багато знав і вмів. Але, схоже, часу і думок вистачило лише на розставляння своїх людей для перехоплення «потоків» та імітацію дипломатичної активності. Адже, ставши на рейки «Мінських угод» весь процес пішов по колу і став нескінченним. Євросоюз виявляв «високе занепокоєння». Їх це точно не стосувалося, адже навіть 1 мільйон наших біженців, практично в повному складі, залишився в Україні і за європейськими рекомендаціями були названі «тимчасовими переселенцями». Важко лягало на душу, що ризикуючи життям на Євро-Майдані і помираючи на фронті російсько-української війни за «Європейські цінності», наш народ отримав у відповідь «Європейські цінники». Віра у справедливість згасала на очах. Причому не наївна віра в абстрактну справедливість, а у СПРАВЕДЛИВІСТЬ – як виконання домовленостей, якими й були Будапештські угоди (підписані Президентами країн, а не дивними «представниками», як Мінські угоди).

Єдине, що тішило, то це справжні перемоги нашої Армії. Особливо після завершення «Одностороннього припинення вогню», під час якого наші захисники продовжували гинути. З першого липня, буквально щодня на брифінгах ми повідомляли країні про взяття нових і нових міст та населених пунктів. Ейфорії не було, тому що ми знали, якими зусиллями це досягалося й розуміли реальний стан справ щодо технічного та матеріального забезпечення наших хлопців на фронті. Сім’ї, родичі, знайомі та волонтери скидалися грошима, купували форму, білизну, бронежилети, каски, тепловізори, їжу… Усе…

Були й поразки. Розповідати про них на брифінгах було дуже тяжко, але потрібно. Російські війська зі своєї території установками “Торнадо-Г” розстріляли наші колони під Зеленопіллям. Російські винищувачі збивали наші літаки зі свого повітряного простору. Російські танки по 30-50 одиниць та орди російських найманців на техніці спокійно та регулярно переходили кордон з Україною. Особливою жорстокістю славилися «кадировські» бойовики.

На ранкових нарадах я звертався (ні, я криком кричав!) до наших розвідок та МЗС, щоб кожен постріл з території Росії та кожне перетинання нашого кордону не просто фіксувалося, а й правильно оформлялося щоденними нотами за правилами міжнародних юридичних вимог і передавалося нам для оголошення в ефірах. Для наших брифінгів не вистачало знімків із супутників, аби щодня демонструвати світові реальне вторгнення російських військ на суверенну територію України. Наші розвідки казали, що вони не мають знімків з космосу і розводили руками.

– То зверніться до наших союзників! – Переконував їх я, але у відповідь отримав тишу…

Потрібно було шукати будь-які рішення для видобутку інформації і наступного ранку я пішов до Посольства Канади. Ще зі служби у Секретаріаті Президента у 2005 році я пам’ятав, що партнерська українсько-канадська космічна програма передбачала не лише запуск українського супутника, а й створення Центру моніторингу з космосу у Мінекології. Супутник так і не запустили, а центр збудували вже за Януковича та Злочевського. Він звичайно ж не працював, але я подумав, що, можливо, з канадцями варто обговорити взаємодію. Мене прийняли, вислухали та обговорили питання. Всі попередні напрацювання та договори з Мінекології були розірвані і отримати знімки з канадського супутника було неможливо…

Триндець… Хотілося лаятись матюками! Наші хлопці ризикують життям і помирають на фронті, а ми навіть не називаємо війну війною і не можемо довести «сліпому та глухому» світові, що на Донбасі воюють регулярні російські війська! Хоча кому доводити? В усіх країн НАТО точно були супутникові знімки з чіткими координатами залпів «Торнадо», атак літаків та щоденного перетину нашого кордону важкою військовою технікою з кадровими військовими РФ і найманцями. Розрив мозку! Як дивитися в очі хлопцям-однокашникам, які приїжджали у короткі відпустки та знову на передову? Одним з таких був мій старий дружара по Кадетці та КВОКУ Володимир Неженець. Все той же, з яким ми були на Майдані у ніч з 18-го на 19-те лютого, коли все горіло… Він був призваний у березні 2014-го 47-річним командиром взводу розвідки 30-ї ОМБр. Не часто, але регулярно обмінюючись з ним інформацією, я здригався від усвідомлення реального оснащення наших військ і війни без правил з боку Росії. Але відчувалося, що дух хлопців міцний і це давало хоч якоїсь надії.

Якось у середині липня, пізно ввечері, Вовка мені написав, що вони потрапили в оточення «кадирівців» і що ситуація дуже паршива. Якщо що…… щоб знав і передав сім’ї…

Охреніти!!!! Як таке може бути??? Я не розумів, що можу зробити, аби допомогти другу. Душа розривалася на частини і я мовчки молився… молився… молився. Я просив Бога зробити щось неймовірне, що припинить це безумство. Весь початок наступного дня я чекав доброї звістки від Вовки і, щоб не робив, продовжував просити Небо про «щось неймовірне». І раптом «щось» сталося… Усі в офісі забігали… Телефони розривалися… Це російські найманці збили пасажирський літак у небі Донбасу. Рейс МН-17… Співробітники обговорювали жахливі новини. Хтось із жінок не міг стримати сліз. А я… відчував незрозуміле і ніколи раніше так не переживаєме почуття. Боявся зізнатися, що можливо, це «радість»? І, як міг, намагався приховати будь-які емоції. Але, напевно, не вийшло, бо одна із колег запитала:

– Володимире, Ви чомусь раді?

– Здається так. – Не зміг збрехати я. – Достукався до Бога… Виявляється, Він має дивне відчуття СПРАВЕДЛИВОСТІ. Кінець війні…

Я був більш ніж впевнений, що з цієї миті вже не треба буде нікому і нічого більше доводити. Війна точно буде зупинена цивілізованим світом і лиходії понесуть покарання за кожну принесену смерть та страждання.

Через півгодини мені надійшло повідомлення від Вовки, що вони вдало вийшли з оточення…

У моїй душі творилося щось неймовірне. Усі почуття перемішалися і накочували хвиля за хвилею. Радість, сором, жах, вдячність, злість, зневіра, віра, безсилля…

Увечері я зайшов до мого улюбленого Володимирського Собору і просив Небо про допомогу вже мені…

Йшов день за днем, а війна тривала… Повна імпотенція демократичного світу посилювалася потужною пропагандистською машиною РФ. Проблеми у невмінні протистояти ворогу за умов гібридної війни були і на усіх наших фронтах. Процвітала «чорна» торгівля товарами з окупованими територіями на приватному та державному рівні. “Шкурні” інтереси окремих груп повільно, але впевнено наступали на суспільні.

У середині липня мені з АП надійшла команда перенести проведення та трансляцію брифінгів на майданчик УКМЦ (UKRAINE CRISIS media-center), який розміщувався у готелі «УКРАЇНА» від початку «Революції Гідності». Тоді УКМЦ був дуже корисний, транслюючи різними мовами інформацію з Майдану, коли багато інформ-джерел мовчали, або, як державні, – давали дезінформацію. Але навіщо це робити зараз, коли ми ведемо трансляцію з майданчика державної агенції «УКРІНФОРМ»? За минулі два місяці ми привчили усі вітчизняні та закордонні ЗМІ до чіткої взаємодії. Зміна локації просто вбивала купу часу двічі на день між підготовкою інформації та її трансляцією. Але засмучувало не це. Як можна міняти державний майданчик мовлення про бойові дії на приватний? Навіть саме словосполучення «UKRAINE CRISIS» застаріло з моменту Революції і несло поганий сенс «української кризи», завдаючи репутаційної шкоди країні.

Я спробував розібратися і поставив це питання Секретарю РНБО та людям в АП, але у відповідь не отримав жодних пояснень. Свої ж джерела повідомляли мені, що засновник УКМЦ – заступник Голови АП Валерій Чалий пробив потужне донорське фінансування проекту і просто важливо було саме зараз завантажити роботою «UKRAINE CRISIS media-center». Та й загальна ситуація була дивною. Я вже більше десяти днів не міг особисто зв’язатися ні з Парубієм, ні з Ложкіним.

7 серпня вся країна дізналася, що Секретар РНБО Андрій Парубій пішов у відставку… Це й для мене було новиною та відповідало на запитання, чому останні два тижні не було жодного руху документів та рішень. Я розумів, що навіть займаючи позицію в.о. Заступника Секретаря РНБО, мене ніхто не попередив би, адже мене ставив Ложкін. Але я знав, що лише рішеннями Секретаря РНБО могла відбутися легалізація ІАЦ РНБО та моєї посади. Коли та кого призначать наступним? (Крісло Секретаря РНБО під час війни було порожнім 5 місяців, аж до 15.12.14 р.) Працювати стало набагато складніше.

Наш ІАЦ вже двічі (вранці та ввечері) виходив в ефір із новинами АТО, регулярно проводив круглі столи та конференції. Володимир Полевий налагодив робочі процеси і вони працювали, як швейцарський годинник. А я почав готувати пропозицію Борису Ложкіну щодо трансформації ІАЦ РНБО у Центр інформаційної війни. Важливо було почати інформаційно атакувати ворога, а не лише розповідати про те, що сталося. Було дуже багато напрацювань, і я написав кілька службових записок Борису, в яких виклав мету, завдання, напрямки діяльності та інструменти «Центру інформаційної війни». Це були не проектні фантазії, а відібрані пропозиції професійних команд волонтерів та бізнесменів з різних сегментів ринку. Усі ініціативи були «прокачані» на мозкових штурмах та мали чіткі рамки, команди та бюджети. Достатньо було підтримати ініціативи організаційно і трохи фінансово, як ворог отримав би по морді унікальними анекдотами, піснями, комп’ютерними іграми, фільмами, книгами, системним відловом фейків, листівками з неба, історичною правдою по всіх напрямках, трансляцією на Крим та весь Донбас з дирижаблів.

Проект з дирижаблями виник після падіння телевежі на висоті Карачун біля Слов’янська, як ефективна альтернатива довгому будівництву нових вишок. Та й взагалі, весь Донбас у той час був покритий мовленням російських каналів і потрібно було шукати стратегічне вирішення даної проблеми. Ми залучили на мозкові штурми телевізійників, спеціалістів НКРЗ та шикарних експертів радіотехнічних військ, які показали матеріали американських військових операцій з використанням дирижаблів для передачі інформації та інтернету на великі відстані. Пророблялася гіпотеза використання американських стратосферних дирижаблів на великих висотах, що несуть устаткування півтори тонни. Було підготовлено презентацію проекту та дорожню карту його реалізації, але, з моменту відставки Секретаря РНБО, всі програми були зупинені. Я підготував чергову службову записку Керівнику АП і особисто доставив її до приймальні.

 

«Голові Адміністрації Президента

пану Ложкіну Борису Євгеновичу

Керівника ІАЦ РНБО

Чепового В.В.

 

Щодо вирішення проблемних питань у роботі ІАЦ РНБО станом на 18.08.14

 

1. Інформаційно-аналітичний центр (далі ІАЦ) існує як робочий орган Ради національної безпеки і оборони України на підставі Указу Президента України № 398/2014 від 12 квітня 2014 року.

За період свого реального функціонування з 10.06.14, в ІАЦ було створено механізм узгодження позицій силового блоку держави та налагоджено постійне та оперативне інформування громадськості про хід антитерористичної операції та відновлення правопорядку на сході України та в окупованій АР Крим. Досвід роботи останніх двох місяців показавши слабку ефективність діяльності команди ІАЦ лише на громадських засадах. Співробітники ІАЦ РНБО мають отримати передбачений Указом Президента статус (додається Службова записка щодо легалізації діяльності ІАЦ РНБО, яка була передана Секретарю РНБО 18.07.14).

2. Мовлення у режимі щоденних брифінгів на площадці Укрінформу:

– пп-1 – не вистачає доказової бази (фото-відео) для підтвердження фактів, зазначених у брифінгах (обстріли з території РФ, перетинання нашого кордону військовою технікою РФ…);

– пп-2 – з 17 липня до теперішньої години брифінги було перенесено до УКМЦ (додається Службова записка «Щодо мовлення на базі ДІА «УКРІНФОРМ»));

– пп-3 – є потреба 2-3 речників ІАЦ РНБО на ротаційній основі;

3. Управління проектами ІАЦ у сфері забезпечення інформаційної безпеки:

– пп-1 – за відсутності Секретаря РНБО зупинилася робота за деякими проектами (див. Додаток 1);

4. Координація ефективних інформаційних проектів:

– пп-1 – за відсутності ресурсів, проекти розвиваються лише завдяки діям активістів та волонтерів (див. Додаток 2). Ресурсну підтримку можна отримати через гранти в інформаційній сфері.

Висновки:

За первинним задумом ІАЦ РНБО мав би відігравати роль командного центру інформаційної війни проти ворожої пропаганди. Цього можна досягти, вирішивши позначені вище проблемні питання. На сьогоднішній день ІАЦ РНБО працює тільки як прес-центр АТО.

Керівник ІАЦ РНБО Володимир Чеповий»

 

Залишалося дванадцять днів моєї роботи, згідно з нашою початковою домовленістю з Борисом і я хотів з ним особисто підбити підсумок діяльності та обговорити алгоритм передачі справ та посади. Я писав йому СМС, як домовлялися та записувався на прийом у секретаря, але зустрічі не було. Від нього дзвонили і приходили якісь дівчатка та хлопчики та передавали вказівки.

Вже було очевидно, що до вересня війна не закінчиться… І ще я усвідомлював, що мої пропозиції щодо створення на базі ІАЦ РНБО «Центру інформаційної війни»,- нікому з керівництва країни не потрібні. Треба було шукати нових рішень. Дуже хотілося знову займатись інформаційним бізнесом. Було зрозуміло, що коли вийде підняти економіку країни, то це буде найкращою зброєю і для перемоги на Донбасі, і для повернення Криму. Я зателефонував Олексію Усенку, з ким колись був серед віце-президентів Холдингу «БЛІЦ-ІНФОРМ». Після смерті нашого колишнього старшого партнера Сергія Мельничука восени 2013 року, Олексій займав позицію президента компанії. Ми домовилися про зустріч і я запропонував очолити видавничий напрямок, як 13 років тому, щоб його реанімувати і, за можливості, добре продати у майбутньому.

Наприкінці серпня, як і домовилися з самого початку літа, я передав управління ІАЦ РНБО людям, яких надала Адміністрація Президента. Моя команда ще продовжувала працювати, але всі розуміли, що залишаються лише на перехідний період. Люди з АП говорили, що Центр трансформуватиметься у спеціальне Міністерство для ведення інформаційної війни, тож ніякі напрацювання не пропадуть (пізніше його назвуть «Мін.Стець»).

В останній день серпня мені зателефонував Вовка Неженець та повідомив, що він у польовому шпиталі з легким пораненням. Що все «Ок», і щоб не турбувався. Їх «Градами» накрило під Лутугине, але, дякувати Богу, легко відстрілялися. За кілька днів його перевезли до Київського Шпиталю і ми змогли зустрітися. Вперше за майже тридцять років знайомства, Вовка був не багатослівним, але жартував, як і раніше, влучно. Було зрозуміло, що саме останній тиждень серпня росіяни масово зайшли своїми штатними підрозділами на нашу територію та професійно посилили найманців. Я відчував якийсь розрив смислів від споглядання двох реальностей. У країні точно точилася справжня війна з ворогом, де були біженці, поранені та вбиті і, в тій же країні, люди спокійно ходили до ресторанів, кінотеатрів та їздили на моря. Я усвідомлював, що робота в ІАЦ РНБО тримала мене в інформаційному просторі країни, що воювала, але я вже практично здав справи і посаду і своїми думками все частіше залітав у країну, де хотілося займатися бізнесом, сім’єю… Але це не надавало сил, а викликало повне безсилля від недоробленого чогось дуже важливого. На виправдання самому собі я малював майбутні перемоги у медіа-бізнесі з відродженням могутності та впливу журналу БІЗНЕС і мережі філій передплатної агенції по всіх регіонах з розгортанням сильної бізнес-асоціації, що змінить на краще бізнес-клімат у країні та стане міцним економічним фундаментом ПЕРЕМОГИ України на усіх фронтах…

Через день мені знову зателефонував Вовка зі шпиталю:

– Привіт! Чи не вдасться вранці допомогти автотранспортом? Треба перевезти мого бійця з осколковим пораненням у спину до Житомирського Шпиталю?

– Привіт, Вовка! А що, Київський Шпиталь не транспортує? У чому проблема? – Запитав я у відповідь.

– Сказали, що немає такої можливості. Йому запропонували дістатися самостійно з автовокзалу маршруткою. – сумно посміхнувся Володимир.

– Круто! Тоді берусь оперативно подумати. В мене останній день тут у ІАЦ РНБО. Здаю справи та посаду. Але, певен, знайду відповідь і передзвоню. – оптимістично сказав я, розуміючи, що у цій ситуації вже важко буде знайти системне рішення.

Думки закрутилися і я зателефонував дружині:

– Танюля, чи є бажання з’їздити у гості до батька у Житомир?

– А що сталося? Ти б так просто не пропонував. – Миттю розкусила мене дружина.

Я описав ситуацію і рішення було знайдене.

Вранці ми забрали пораненого із позивним «Лютий». Високий сорокарічний чоловік не легко розмістився на задньому сидінні RX-350, тому що не міг сидіти та лягти на спину, а влаштовувався боком. Відчувалося, що він трохи комплексував, бо знав мою вчорашню посаду. Всю дорогу ми розмовляли, щоб контролювати ситуацію та самопочуття пасажира. Розпитували про службу, поранення, довоєнне життя і сім’ю. Слава Богу, покриття на трасі Київ-Житомир рівне та якісне, так що довезли бійця без тряски і швидко. Допомогли оформитися у приймальному відділенні Шпиталю та поїхали у гості до тестя.

Повертаючись до Києва, ми з дружиною ділилися своїми емоціями пережитих подій, думками про війну та людей у ситуації, що склалася… Ще рік тому, це був би «сюр»…